Історична довідка
У різні віки доля Луцької землі була дуже строкатою. То вона була часткою Галицько-Волинського князівства, то горіла, знемагаючи в опорі татаро-ординській навалі, то в часи князя Любарта добудовувала древній Луцький замок для захисту від польських та ординських загарбників, то під прапором Свидригайла відстоювала непідлеглість Волинського князівства чужинцям. Була провінцією Великого Литовського Князівства і чимало литовців оселилося в містах і селах Луччини, які швидко українізувались. Тоді Луччина була староством, ще зберігаючи, як і вся Волинь, православні та побутово-культурні традиції княжої доби. З часу Люблінської унії 1569 року Луцька земля у складі Польщі, хоч Волинь ще зберігала внутрішню автономію. Почалася швидка полонізація адміністрації та побуту князівських родів і шляхти.
Польська мова тут стала державною, а православна віра визнана „схизмою”. Зростають феодальні повинності селян у всіх шляхетських маєтках. В той час (80 – 90-і роки ХVІ століття) площа Луцького повіту становила 3 181 6 квадратного кілометра. Було в повіті 30 міст (1-королівське, 2-власність духовних осіб, 27- приватних) 777 сіл (усі приватні). Населення повіту – українське. Незначна частина поляків, караїмів, білорусів, татарів. Після численних походів татарських загонів з півдня, багато сіл залишались пусткою. У Луцькому повіті в ХVІ столітті було до 50 шляхетських гнізд, частина з них уже роздроблених. Серед них – князі Несвіцькі ( з яких походить засновник Запорізької Січі Д.І.Вишневецький – Байда), Острозькі, Чарторийські, Воронецькі, Богуші, Пронські, шляхтичі Гуляницькі, Гулевичі, Сангушки, Семашки, Острожецькі. Посилення феодального гніту в селах і містах, колонізація, введення Берестейської церковної унії 1596 року викликали могутню хвилю національно-культурної та релігійної боротьби, появу братств з школами.
Найширший відгук знайшли тут козацько-селянські повстання під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка (1592 – 1596 роки). Сотні селян повіту пішли в повстанські загони, тікали з панських маєтків від ненависних шляхтичів. Селяни з Луччини брали участь у загонах Богдана Хмельницького у Берестецькій битві 1651 року у кривавій січі, зупинивши на деякий час рух польських королівських військ на схід України. Та Волинь, Луцький повіт все ж лишились у складі Польщі аж до 1795 року. Тому спалахували заворушення, тривали втечі від панів, підтримано було гайдамацький рух.
Після трьох поділів Польщі (1772 р., 1773 р., 1796 р.) Луцький повіт став часткою Волинської губернії в складі Російської імперії. Полонізація змінилась шаленою русифікацією. До 1911 року не було навіть земств, які в інших губерніях України мали змогу вести національно-культурну діяльність. У 1911 році у Луцькому повіті було 270 799 мешканців, у тому числі 199 162 – православних, 14 427 – католиків та 23 843 – євреїв. У 1915 – 1918 роках через Луцький повіт кілька разів перекочувався шалений шквал Першої Світової Війни. На хвилі антивоєнного руху у військових частинах, ряді сіл на початку 1918 року була встановлена влада Рад, військово-революційних комітетів, але 18 лютого 1918 року змінилась австро-німецькою ситуацією. Після війни за наслідками Брестського договору Волинь знову відійшла до складу Польщі, з кінця 1920 року до 19 вересня 1939 року. Це був також період активної боротьби населення Луччини за національно-культурне відродження. Воно було основним змістом діяльності організацій „Просвіти”, яку польські власті закрили, а передову, національно свідому інтелігенцію переслідували.
У вересні 1939 року одних окупантів змінили інші – зі Сходу – радянські. Так оцінили той час патріотичні сили краю. Історична доля населення теперішнього Луцького району і в радянський період була досить складною. Багато людей щиро довіряли новій владі і покладали на неї великі надії в поліпшенні життя, у відродженні національної освіти, культури в одержанні віками омріяної землі. Перші її кроки одними діями обнадіювали, іншими – лякали, викликали опір. Радянська влада, передусім, провела націоналізацію підприємств у Луцьку, Торчині, і землі Поміщицькі і церковні землі наділили селянам. Почали діяти школи з українською мовою навчання. Створена мережа медичних закладів. В лютому – березні 1940 року почалася колективізація. Колективні господарства створювали надіслані з райкомів Компартії уповноважені. Принцип добровільності грубо порушувався. Селяни неохоче віддавали в спільне користування землю, реманент, худобу. Хто чинив опір, висловлювався проти колгоспного ладу, того заарештовували, тримали у в'язниці.
Органи НКВС, держбезпеки робили ретельну чистку цього краю від колишніх дворянських родин, від тих, хто чинив опір заходом нової влади. Почалося розкуркулювання заможних селянських господарств. Багато репресованих родин вивозили в Сибір, на північ, в Казахстан. Віроломний напад фашистської Німеччини зробив Волинь та землі району ареною перших запеклих боїв. На теренах Луцького та Торчинського району як і по всій Волині розгорнулася антифашистська боротьба. Вже в липні – серпні 1941 року почало діяти розгалужене підпілля в Торчині та навколишніх селах, а з 1942 року за кожного села багато молоді пішло в загони УПА, яка боролася на два фронти – проти фашистів-окупантів та проти радянської влади. В лютому – липні 1944 року Червона Армія вела тяжкі бої за визволення району.
Місто Луцьк було визволено 2 лютого, Торчин – 17 квітня, а останнє село Садів – аж 14 липня. Фронт покотився на Захід, а з сіл району було призвано до 5 000 чоловічого населення в армію для повного розгрому фашистів. У 1949 році в районі завершена колективізація сіл. Віддана спочатку земля селянам знову стала колгоспною. Частина колгоспів, де підібрані добрі кадри спеціалістів до 1960 року піднеслись з колін, вміло використовували техніку, врожайність зросла до 30 – 40 центнера зернових з гектара. Села забудовувались добротними будинками. Виросла широка мережа соціально-культурних закладів. Поряд з незаперечними успіхами, зростанням добробуту чимало рис радянського суспільства викликали глузливе ставлення.
Приписки до показників праці в колгоспах та на підприємствах, створення історії України, огидна щоденна антирелігійна пропаганда, закриття церков, їх руйнування в т.ч. навіть пам'яток історії і культури, архітектури. Такі дії породили в Україні і в т.ч. районі, області рухи шестидесятників, дисидентів. Погасити критичне ставлення людей до радянської влади, партійних керівників, репресивних органів так і не вдалося. А криза в економіці довершила необхідність перебудови, демократизації суспільного життя. На хвилі перебудови і в Луцькому районі, в першій половині 1989 року зародилися і розгорнули політичну агітацію осередки Народного руху України, які повсюдно і рішуче ставили вимогу відродження державної незалежності України. За це 1 грудня 1991 року в районі проголосувало 80 – 90 відсотків громадян.
Нинішня територія району складає 97,3 тисячі гектарів, в межах та складі затверджених Указом Президії Верховної Ради УРСР 8 грудня 1966 року.